7 грудня, саме в день великомучениці Катерини, народилася дівчинка. Не дивно, що назвали її саме Катериною. І її життєвий шлях, як і життя святої, був переповнений стражданням, болем та боротьбою. Катерина Білокур з’явилася на світ у 1900 році в селі Богданівка Пирятинського повіту, Полтавської губернії (зараз Яготинський район Київської області).
Батьки Катрі – Василь Йосипович та Якилина Павлівна Білокури були досить таки заможними селянами. Мали дві с половиною десятини орної землі, худобу. В сім’ї, окрім Катерини, росли сини – Григорій та Павло. Та найбільше мати раділа доньці – майбутній помічниці, бо жіноча робота не має ані кінця, ані краю. Здавалося б, доля дівчинки відома наперед – допомога батькам, заміжжя, власне господарство і звичайно – діти. Та не так сталось, як гадалось.
Перший спомин Катерини – це не материне лице, а синя квітка серед зеленого листя, яку ненька зірвала, щоб заспокоїти її, маленьку. Здається вже тоді, будучі ще немовлям, Катря відчула всю красу квітів і немов зачарована перестала плакати.
Дівчинка зростала розумною та допитливою. Мріяла про школу. Та батьки вважали, що доньці ні до чого те навчання. Краще хай до прядки сідає, бо лишня копійка не завадить. Та все ж таки батько купив Катрі буквар. Він, побачивши, що донька, сидячи на печі, а не за партою, самотужки вивчилася читати, вирішив, що цього досить. По-перше, негоже дівчині витрачати час на такі дурниці, бо де стане в нагоді їй та наука?! А по-друге – батьки вирішили зекономити на єдиній доньці. На тому і скінчилася Катрина освіта. Хіба що можна було потроху вчитися, беручі братові підручники та зошити. Та й цьому досить скоро прийшов кінець.
Катерина відчувала непереборну тягу до малювання. Потайки брала у матері шматки білого полотна, брала вуглину. Ховалася та малювала. Намалює, надивиться на своє творіння, випере і знову намалює. А одного разу не втрималась – взяла братів зошит. Дуже вже хотілося дізнатися як воно – малювати на папері. Гриць полюбляє коней, то й намалювала коника. Гарний вийшов, як живий! Та батьки так не вважали. Розірвали малюнок на шмаття, вкинули до печі. Насварили, присоромили та заборонили навіть підходити до підручників та зошитів брата.
Та Катрю це не зупинило. Невідома сила тягнула її до пензля та фарб, які сама виробляла. За пензлики їй згодяться невеликі гілки вишні чи верби з прив’язаними шерстяними волосинками кошеняти або лошати. Для фарб використовувала настої калини, буряка, бузини. Якщо не вдавалося вкрасти у матері шматочок полотна, то тихцем брала у батька невеличкий кусень фанери. І малювала, малювала, малювала, поринаючи у свій світ краси, фантазії та натхнення. Ховалася та не завжди вдавалося уникнути покарання. Батьки вважали її пристрасть до малювання дурнею і навіть ганьбою для всієї родини. Тому Катрі добряче діставалося, коли її схованку викривали.
Щоб доньці у голову не лізла різна дурість, родичі завантажували Катерину роботою. Не тільки в городі та біля печі. Батько купив їй швейну машину. Катря непогано шила і гарно вишивала. Цим підробляла. Вдень вона працювала до нестями, а вночі, коли всі спали, тихенько, щоб не розбудити рідних, малювала. Ніколи не торкалась пензля та фарб, поки в уяві до найменших деталей не проробляла кожну частину малюнка. З під пензля Катерини виходили такі квіти, що бджоли іноді сідали на них, плутаючи зі справжніми. Вчителем для дівчини була сама природа, а особливо квіти. Вона пильно розглядала кожну пелюсточку, досліджуючи її будову, колір та відтінки кольорів. Могла пройти пішки багато кілометрів тільки заради того, щоб роздивитись квітку, яку вирішила намалювати. Жодна намальована художницею квітка не була нею зірвана. Катерина вважала за гріх нищити таку красу.
Єдиним художником, про якого Василь Йосипович, батько Катерини, відгукувався з теплом та повагою був іконописець зі Смотриків. Катрі дозволили коли-не-коли ходити до нього за наукою.
Перше визнання дівчина відчула років у 16-17, коли її сусід, а за сумісництвом і родич, Микита Тонконіг, заможний мірошник і завзятий театрал, покликав Катрю зробити декорації. Тонконіг тримав народний театр і поставлені ним разом з однодумцями п’єси були досить успішними. Спочатку Катерина лише малює, а потім пробує себе на сцені. В цій творчій атмосфері вона відчуває себе, як риба у воді. Та розуміє – треба вчитись, треба отримати освіту.
Десь прочитала Катря про Миргородський художньо-керамічний технікум. Що таке «керамічний» й гадки не мала, але слово «художній» зігріло серце. Вперше Катерина залишила своє рідне село. Везла з собою два малюнки, виконані на папері. Один – «копія з якоїсь картинки», другий – дідова хата, намальована з натури. Обидва вони – свідчення її таланту та того, що гідна вона вчитися у технікумі. Та розмова з нею була короткою: немає документу про початкову освіту – немає шансу вступити. З болем покидає Катря технікум та до останнього не здається – через паркан, у сад технікуму летять її малюнки, як остання надія: може хтось підніме їх, зрозуміє силу її таланту та покличе назад… Дівчина йде не поспішаючи, повільно та все озирається. З кожним кроком надія згасає, а все її єство наповнюється болем. Катерина повертається з Миргорода додому пішки. Розчарована та не зломлена.
Лише в 24 роки Катерина вперше побачила картини справжніх художників. Це була книжка репродукцій Третяківки. Знайомство сталося завдяки подружжю вчителів, яке приїхало до Богданівки та зацікавилося талановитою дівчиною. Іван та Ніна Калити опікувалися Катрею. Зробили цінний подарунок – олійні фарби. Саме такі фарби стануть найулюбленішими у Катерини упродовж всього її життя. Іван Калита був художником-аматором і навчив Катрю ґрунтувати полотно. До цього вона не використовувала ґрунтовку і картини швидко втрачали свій вигляд – жухли та темніли. Будинок Калит став для художниці притулком, де вона могла малювати, не ховаючись. Подружжя окрім іншого організувало драмгурток, зібравши довкола себе талановиту та цікаву молодь.
Батьки Катрі дали згоду на її участь у спектаклях за умови, що це не позначиться на її домашніх обов’язках. Всі ролі вона знає назубок. Катерина грала переважно молодиць у таких виставах як: «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Наймичка», «Безталанна» і «Матір-наймичка».
А ще Ніна Калита відкрила Катрі Тараса Шевченка і зробила ще один, не менш цінний, аніж фарби, подарунок. То був «Кобзар», з яким Катерина не розлучалася до кінця свого життя. Вона відчувала з Тарасом Шевченком невидимий зв’язок. Та й було між ними багато спільного, незважаючи на відстань майже у століття. У важкі часи дівчина завжди зверталася до Тараса Григоровича як до живої людини: просила поради і була впевнена, що якби жили вони в один час, то Шевченко взяв би її під своє крило. Не могло бути інакше, бо ж він, як ніхто інший знає, як то воно – мати талант та не мати можливості розкрити його сповна.
Займаючись щоденною тяжкою працею, не маючи вдосталь часу та необхідного матеріалу, Катерина носила в собі багато ідей та задумів, які так і залишились тільки в її уяві. Як і мрії здобути освіту та підвищити свій рівень. Стати Художником. Справжнім Художником.
У 28 років, трошки отямившись від болючої поразки, Катря вирушає до Києва, щоб спробувати вступити до Київського театрального технікуму. Участь у спектаклях позначилась, а ще без сумніву мріяла Катерина випорснути з дому, мов та пташка з клітки та поринути у світ творчості. Там зможе вона здобути професійну художню освіту, зможе продовжувати малювати. Там нарешті гідно оцінять її роботи. Готувалась Катря до поїздки ґрунтовно та заздалегідь – окрім метрики ще й довідку про стан здоров’я прихопила. Та це не допомогло. Як і минулого разу приймальна комісія почала з питання про початкову освіту. Це було перше і останнє запитання до вступниці Білокур. Вона знову повертається додому ні з чим.
Все, що їй залишається – ховатися зі своїм малюванням, бо батьків з кожним роком все сильніше дратує її заняття. І хоч крилася дівчина як уміла та в селі всі про всіх все знають. Про доньку Білокур ходили різні чутки. Одні вважали її божевільною, інші – хитрункою, яка завдяки малюванню намагається ухилятися від роботи. Катерина все це чула. Все більше і більше цурається вона людей. В той час, коли її однолітки поспішали на вечорниці, тікала до клуні і малювала. Одягалася у чорне, щоб стати менш помітною. Та ніякий одяг не міг сховати її дівочу красу, яка розквітла пишним цвітом.
Не тільки з Богданівки, але й з сусідніх сіл приїжджали сватати Катрю. І це не дивно, бо була вона гарна з лиця, працьовита. Та мала сильний характер і свою точку зору. Відомий випадок, коли одним з її залицяльників був драмгуртківець. Розсердилась вона на нього через те, що подарував їй букет квітів. Хіба можна нищити таку красу?! Якщо квітку не пожалів, то не може вона й гадки мати, що до неї буде добрим. Довгий час єдиним її коханням було малювання. Вона малює не тільки квіти. Опановує портрети та пейзажі. З-під її пензля виходить портрет сестри Олі Білокур та колгоспниці Тетяни Бахмач.
Та врешті-решт Катерина закохалась. В свого ж таки богданівського хлопця. Порівнювала вона його з лосем. Цю тварину ніколи в житті не бачила та уявляла здоровою, сильною, ледачою і не дуже розумною. На останнє Катря не зважала, бо думалось їй, що за таким сильним чоловіком буде вона, як за кам’яною стіною. Йшлося до весілля та дівчина задала запитання, яке задавала всім залицяльникам. Яке не могла не задати. «Чи дозволиш малювати?» Та чомусь для хлопця мати за дружину художницю – ганьба. Не в силах впоратись з черговим розчаруванням, Катря вирушає на могилу до Тараса Шевченка. За порадою.
Ніч, грудень, мороз. Катерина не зважає на це і долає сім кілометрів до залізничної станції. Ночівля у чужих людей вже у Києві і нарешті вранці третього дня вона біля могили Тараса Григоровича. Тихо лунає її сповідь наче перед батюшкою у церкві. Їй здається, що Шевченко чує кожне її слово. Поступово біль минає і замість нього серце Катрі наповнюється рішучістю. Вона дає обіцянку, що колись, хай навіть на схилі її літ, хай навіть на хвилинку та все ж таки назвуть її омріяним словом – Художник. Заспокоєна повертається дівчина додому. Тепер вона точно знає, як вчинити.
Весілля так і не відбулося. Багато років потому, коли про художницю написали у газеті, обізвався той хлопець аж з Криму. До себе кликав. Та марно. Не відповіла. Як і пізніше на його лист з фронту. Який сенс? Свій вибір вона зробила і не шкодувала.
Та сім’я Катерини дуже не задоволена. Особливо мати. Вона вважала, що хтось наврочив її доньці, наславши це кляте малювання, яке скалічило її жіночу долю, зламало життя. Батько, випивши чарчину-другу, так і сипав докорами. Та Катря рішуче стояла на своєму: буду малювати і крапка! І батько здається та не благословляє. Дівчині дають одну з кімнат під майстерню. В неї Катерина майже ніколи нікого не впускає, бо вважає, що не можна дивитись на незакінчену роботу.
Лише в неділю може вона віддаватися улюбленій справі. Бо для батьків, як і завжди, на першому місці – буденні справи, господарство. Та і в цей один-єдиний день мати не перестає лаяти та клясти дочку. В її очах Катерина не має виправдання. От якби була калікою, то інша справа. Мати не може спокійно бачити, як здорова дівчина замість того, аби працювати в полі або народжувати дітей, малює «чортів». Все має свою межу і дівчина не витримує. Одна думка миготить в її запаленому мозку: спалити всі свої картини. Лише на мить вона завмирає, розуміючи, що тоді від неї взагалі нічого не залишиться.
Катря біжить через город. Ось і річка Чумгак. Холодна вода остудила її, повернула до тями. Дівчина обернулася. Мала надію побачити мати. Та матері не було. Вона навіть не вийшла з хати. Катерина глибше занурюється у води річки. І чує пронизливий крик. То кричить Павло, її молодший брат. І нарешті вибігає мати. Та Якилина не кинулася до доньки. Вона спостерігала, як донька крок за кроком віддалялася від неї. І лише коли крижані води річки зімкнулися над головою Катрі, лише тоді покликала мати доньку. Катерина отримала довгоочікуване благословення малювати. Та ціна виявилася занадто високою – вона застудилася. З того часу і до кінця свого життя в дівчини розпухали та страшенно боліли ноги. Вона більше не бігала та ходила з ціпком. У 34 роки вона стала інвалідом. Та незважаючи на це пише одну з своїх найвідоміших картин «Берізка».
Катрі 39. Саме в цьому віці стається переломна подія у її житті. Вона гостює у своєї сестри Любові Тонконіг. З радіо ллється пісня «Чи я в лузі не калина була?». Дзвінкий голос Оксани Петрусенко зачарував Катерину, а пісня вразила у саме серце. Вона була про неї! Була Катря як та калина червона – гарна, сповнена натхненням, фантазією та пристрастю до «святого малювання». Боролася що є сили за своє право творити та мабудь «Така доля моя! Гірка доля моя». Хіба не про неї ці рядки?!
Дослухавши пісню і ледь стримуючи сльози, Катерина сідає писати листа. Прочитає його прославлена співачка чи ні – про це Катря навіть не замислюється. Її переповнюють емоції. Тремтячою рукою виводить вона літеру за літерою, не помічаючи, що просиділа над листом цілу ніч. До листа у конверт вкладає шматочок полотна, на якому червоніє ясна калина. Не знаючи адреси пише просто: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».
Дякуючи широкій славі Петрусенко лист дійшов. І настав час дивування та хвилювання для співачки. Як Катерина була вражена співом Оксани, так Оксану приголомшив малюнок Катрі. Петрусенко звертається за порадою та допомогою до Павла Тичини. Закоханий у співачку письменник не може їй відмовити.
І от очільник обласного Будинку народної творчості Володимир Хитько отримує завдання поїхати у село Богданівка, знайти Катерину Білокур та ознайомитись з її творчістю. Хитько приємно здивований. Він забирає декілька картин і негайно повертається в Полтаву з твердим наміром негайно влаштувати виставку. В цьому його підтримує товариш та художник Матвій Донцов, якому очільник показав картини Білокур.
Персональна виставка художниці, яка ніколи ніде не вчилася й дня, відкрилася у 1940 році в Полтавському будинку народної творчості. Всі 11 картин, представлені на виставці мали шалений успіх. Як нагороду вона отримує поїздку у Москву, де у компанії Володимира Хитька відвідує музеї та галереї. Побачене в них справляє на Катерину таке сильне враження, що вона не може більше писати. Відчуває себе «промахом», як дражнили її деякі в її рідному селі. Та впоравшись з емоціями бере себе в руки і знов продовжує працювати.
В тому ж 1940 році Білокур відвідує Київ і на одній з виставок знайомиться з Павлом Тичиною. В них зав’язуються дружні стосунки. Катерина листується з Павлом, а здебільшого з його дружиною Лідією. Декілька разів Катря гостювала у подружжя. Презентувала Тичинам свою картину «Півонії». Подарувала та потім вирішила, що вона не надто гарна для них і пообіцяла написати іншу. Через деякий час, коли гідна Тичин робота була готова, Білокур без попередження прийшла до подружжя. Та охоронці заступили двері і не пустили грубу селянку до славетного письменника.
Листувалася Катерина Білокур і з видатним мистецтвознавцем Стефаном Таранушенко. Він побачив картини Катерини у Курській галереї. В той час Стефан там працював, відбуваючи заслання. Вражений, він першим написав художниці. Почав зі слів подяки за її творчість, а закінчив проханням написати для нього картину. Вони листувалися упродовж всього життя. Катерина не приховувала своєї симпатії до мистецтвознавця. Та їх роман так і залишився романом на папері. Та саме завдяки цим листам розкрилася завіса, яка приховувала особисте життя художниці, її відносини з сім’єю, з односельцями.
А були вони непростими. Селяни не розуміли її, хоч Катря до кінця нігтика була селянкою – десь простодушною, десь мудрою. Вона вірила у замовляння. Розказувала, щоб вовки не тронули, то треба їм вклонитися і попросити не чіпати. Вона й до людей так віталася – вклонялася, як колись у дитинстві. Любила Катря встати вдосвіта і послухати півнів, бо мовляв вдень вони не так співають, як зрання.
Не маючи й початкової освіти, самотужки освоївши грамоту, не користувалась розділовими знаками, бо не мала уяви, де саме їх треба ставити. В кінці одного з листів до Оксани Петрусенко намалювала кошик повний-повнісенький ком та крапок. Мовляв, розставте самі як знаєте, бо тої премудрості не навчена.
До ліків ставилася дуже скептично. Лікуватися радила старовинними народними методами. Турбує серце – з’їж цукор. Павлу Тичині пропонувала содовими компресами лікувати діабет. Медиків взагалі боялась. Коли в Київській лікарні, куди влаштували її друзі, хотів оглянути її гінеколог, то Катерина погрожувала, що вистрибне у вікно, якщо будуть примушувати йти до цього лікаря.
З початком колективізації батько відмовився вступити до колгоспу. Коней відібрали. Після його смерті мати прохала у колгоспі коня, щоб город виорати, то їй сміялися у ліце і пропонували запрягти замість коня Катрю – «мазилку». Ані мати Катерини, ані вона сама ні дня не робили у колгоспі та пізніше, коли Катря стала відомою художницею, скрізь писали, що вона «колгоспниця».
У роки війни Катря, як і усі інші, бідувала. Та не кидала улюблену справу. Хоч більшість односельців зневажали її через те «дурне малювання» та були й такі, хто високо цінував її творчість. Одною з них була сусідка Марія. Жінка втратила на війні рідних людей – чоловіка та сина. Принесла до Катрі сорочку чоловіка. І художниця перетворила її на картину – розірвала і намалювала на клаптику портрети загиблих, квіти і трактор у куточку. Безутішна Марія притискала до серця найцінніше, що в неї залишилось – шматок тканини з зображенням дорогих їй людей, гірко плакала та просила Катерину не кидати малювання. «Твори, Катерино. Тобі треба творити», – постійно повторювала сусідка Катрі і віддячувала їй як могла: то город прополе, то з хатніми справами допоможе, квітів насіє тощо.
Десь за рік до закінчення війни навідався до Катрі Василь Нагай – директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва. Закупив картини, запропонував виставку. Саме в цьому музеї зберігається найкраща колекція картин Катерини Білокур. Все це завдяки Василю Нагаю.
В післявоєнні роки художниця одну за одною пише свої відомі на ввесь світ картини: “Декоративні квіти” (1945), “Привіт врожаю” (1946), “Колгоспне поле” (1948-1949), “Цар Колос” (1949). За останню роботу Білокур отримала «Знак пошани».
«Цар–колос» Катерина писала в той час, коли її сім’я, як і багато інших, голодувала. Щоб якось вижити, збирали колоски на полі, наражаючи себе на небезпеку. Ще з 1932 року діяв сталінський так званий закон «про п’ять колосків», а з 1947 року вийшов новий указ про кримінальну відповідальність за крадіжку державного майна. Збір колосків після того, як колгосп прибирав з поля врожай, на той час вважався криміналом. До голоду додавався ще й холод, бо не мала Катря палива, щоб протопити хату. Все це не могло не сказатися на й так вже підірваному здоров’ї художниці. Хворі ноги не дають їй спокою ні вдень, ні вночі. Та вона навіть у таких умовах продовжує творити. Не може по-іншому.
В 1947 році Полтавський будинок народної творчості замовив художниці картину “ХХХ-ліття СРСР”. Катерина прикрасила герби та прапори як сама знала. Після цього до неї прихильно ставилися в районному центрі і навіть голова райвиконкому завітав у гості з подарунками. Через пару років художниця отримала наступне замовлення – на 70-тиріччя Сталіна методист Полтавського обласного будинку народної творчості просив художницю намалювати щось «найкрасивіше в світі». Катерина не схотіла, чим викликала незадоволення районного начальства.
В травні 1949 року Катерину Білокур все ж таки приймають до Спілки художників. Нарешті офіційно вона може назвати себе омріяним словом «Художник». З того часу вона стає відомою не лише у своїй області. Про неї та її творіння публікують статті у газетах і журналах. «Квіткова» художниця починає отримувати листи. Деякі з них дивували та смішили Катрю. Через те, що переважно малювала вона квіти, дехто сприйняв її за агронома, дехто – за мічурінця. Хтось просив в неї вислати насіння, хтось пораду щодо вирощування тої чи іншої рослини. А один з прихильників її таланту вмовляв Катерину взяти його до себе квіткарем.
Начебто життя Катрі почало налагоджуватись та переїзд брата Гриця с дружиною Христею та п’ятьма дітлахами до них з матір’ю перетворило життя художниці на пекло. Мати Катрі ненавиділа невістку і в сварки втягнула й доньку. Христя за це на неї сердилась, називала «нахлібницею». Аргументувала тим, що вона якщо й свариться, то діло робить. А от Катерина – ледащо, бо малює щось цілими днями. Катря теж не мовчала і починалася сварка. Та незважаючи на це, Катерина любила племінників. Особливо Івана. Вона бачила в ньому свого наступника, вчила азам малювання.
Одного разу побачила художниця у Івана репродукцію картини Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван». Вона справила на неї таке сильне враження, що в Катрі розболілася голова. Вона втекла з хати і до ночі не заходила. Весь день перед очима стояла в неї та кривава картина. Дивно було їй, що Рєпін, такий талановитий і розумний чоловік, намалював такий жах. На другий день вкрала Катерина ту репродукцію, спалила в печі й попіл розвіяла. Тільки тоді відчула себе значно краще.
В 50-ті роки художниця опановує натюрморти. З’являються такі картини: “Кавун, морква, квіти” (1951), “Сніданок” (“Снідання”) (1950), “Квіти і виноград” (1953-1958), “Натюрморт із колосками і глечиком” (1958-1959).
В 1954 році на Міжнародній виставці в Паризькому Луврі у складі експозиції радянського мистецтва були представлені три картини Катерини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка», «Колгоспне поле». Вони потрапляють на очі Пабло Пікассо і увесь світ чує його ствердження: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Дивно було це чути саме від Пікассо, бо про сучасне йому мистецтво він майже завжди відгукувався дуже погано. Всі три картини Білокур було вкрадено. Їх доля невідома й досі. Пізніше «Цар-Колос» художниця відтворила.
Пробувала себе Катерина Білокур і в якості письменниці. Відомі такі її оповідання: “В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі”, “Казка”. Написала вона й автобіографічну п’єсу, де дієвими особами були Мати, Батько, Дочка. В ній розказала Катря про свої непрості взаємини з рідними їй людьми. Та знайома редакторка, до якої Катря віднесла п’єсу, розкритикувала її, порадила ще попрацювати. Мовчки Катерина вихопила зошит з рук редакторки і вибігла з кімнати. Рукопис твору не зберігся.
Катерина Василівна знову зосереджується на малюванні. У Богданівці в художниці з’являються учениці: Ганна Самарська, Ольга Бінчук, Тамара Ганжа. Перша досягла неабияких успіхів. Ганна Самарська в майбутньому стане заслуженим майстром народної творчості УРСР, буде нагороджена орденом «Знак Пошани», стане членом Національної спілки художників України та Народним художником України, буде лауреатом премії імені Катерини Білокур.
В 1956 році, після декількох років тяганини, Катерина Білокур нарешті отримала звання Народного художника. На той час вона має досить багато друзів-митців. Листується з ними та кличе у гості. Приїжджі до неї «у казку Білокур» жахаються умовами, в яких живе славетна художниця. Сира холодна хата. Немає навіть сараю, де б можна було ховати дрова та торф від непогоди. Катерина вимушена стояти по пів дня біля печі, бо топила мокрим паливом. Друзі звертаються до голови президії Верховної ради, голови Ради міністрів УРСР Михайла Гречухи і просять допомогти Катерині Білокур переїхати до Києва. Але отримують відмову. Гречуха аргументує тим, що доки Катерина мешкає у Богданівці, доти вона й Білокур. Сказано це було у присутності Катерини Василівни. Гірко було їй чути це, але зла вона не тримала. Що може знати високопоставлений чиновник про життя художниці в селі, в холодній хаті?! До того ж, Катря не могла покинути стареньку мати. Розуміла, що Якилина Павлівна прикипіла до села і не зможе жити у місті.
Через щоденні клопоти з господарством та догляд за хворою матір’ю в останні свої роки Катерина малювала мало. Та ще й були в неї проблеми з матеріалом. Село – не місто, тут не можна купити всього, чого треба. Фарби вона економила як могла. Незважаючи на те, що була Катерина Білокур членом Спілки художників, Комітет культосвітніх установ купував її картини за копійки. Бо мовляв вона не професіонал, а представник «наївного мистецтва». Тобто, не має професійної освіти, самоучка. Мізер, отриманий за свої роботи, Катря клала на книжку. На чуже ім’я, бо боялася, що довідається брат і знов почнуться докори.
Та деякі односельці вважали, що Катерина Білокур має багато грошей і тільки прикидається старчихою. Через заздрість наслали на неї податкового інспектора. Звісно, що художниця не мала великих грошей. Вона дійсно все життя бідувала. Заздрісникам не платила злом, бо вважала, що живе людина доти, поки здатна бути доброю.
Свою останню картину «Натюрморт» художниця намалювала в 1960 році. Катерина тяжко хворіла. До нестерпного болю в ногах, від якого вона потерпала майже половину свого життя, додався сильний біль у шлунку. Народна медицина, яку Катря вважала за найкраще, давно не допомагала. Бесалолу, цих «чудодійних ліків» в богданівській аптеці не було.
На початку червня 1961 року пішла з життя мати Катерини – 94-літня Якилина Павлівна. Мати померла, а донька з гострим болем потрапила в Яготинську районну лікарню. Операція, яку було зроблено 10 червня, була невдалою. В той же самий день художниці не стало. Вона пішла з життя через тиждень після смерті матері. Ховали Катерину Білокур без священника. Лише 9 червня 1991 року останнє її пристановище було освячене протоієреєм УАПЦ Петром Бойком.
Через 16 років після смерті художниці хата, де вона народилась, зросла і творила, стала Музеєм-садибою Катерини Білокур. Брали участь у створенні музею видатні діячі української культури: Микола Бажан, Ніна Матвієнко, Олесь Гончар, Іван Драч, Ганна Самарська. Кожен з них вклав частинку себе в музей художниці як пам’ять і данину її таланту. Стіни сіней, які ведуть у хату, розписані словами Олеся Гончара про значимість творчості Катерини Білокур, обрамлені квітами та птахами Ганни Самарської. Розписала улюблена учениця й піч у кімнаті, яка слугувала Катерині Білокур вітальнею. Не залишився осторонь і племінник Катерини – Іван Григорович Білокур. Він не став художником, як мріяла його тітка. Та вона цінувала його вибір стати скульптором і допомагала йому матеріально під час навчання у Київському державному художньому інституті. Саме Іван Білокур зробив пам’ятник Катерині Білокур, який стоїть на подвір’ї музею.
А ще в музеї, в кімнаті–майстерні славетної художниці, можна побачити її незавершену картину «Жоржина на блакитному тлі». В одному з листів Катерина писала: «На довгу згадку ці квіти посилаю тому, кого не бачила, тому, кого не знаю… Важко мені лежати в землі, якщо хтось, хто буде жити після мене, не згадає мою добру роботу добрим словом». То ж давайте згадувати!
